Наукове співробітництво України з країнами східної Европи в соціально-гуманітарній сфері (1970-1980-і роки)

                                                ВИСНОВКИ

    В історії країн і народів є періоди, незначні за протяжністю у часовому
вимірі, однак за  насиченістю  подій  рівнозначні  цілим  епохам.  До  таких
періодів можна віднести 1970-1980-ті рр. у житті нашого народу. За  цей  час
Україна  пройшла  складний  і  суперечливий  шлях  від  союзної  республіки,
складової фактично унітарного  СРСР,  до  суверенного  суб’єкта  міжнародних
відносин—незалежної держави.
    На  шляху  інтеграції  у  європейські  і  світові   структури,   що   є
стратегічним орієнтиром  зовнішньополітичного  курсу  україни  на  сучасному
етапі, вагоме місце належить розвиткові міжнародних наукових зв’язків.  Адже
наука,  високі  технології,  культура  та  освіта—це   ті   сфери   людської
діяльності, які передусім забезпечують наше входження у цивілізований  світ.
Більше  того,—справедливо  зауважує  Президент  України  Л.Д.Кучма,—духовний
інтелект і рівень науки є фундаментальними  основами  безпеки  держави,  які
визначають  зміст  існування  країни  і  кожного  індивіда  зокрема.   Норма
сучасної  наукової  діяльності—розвинута  система  регулярних  контактів  із
зарубіжними  партнерами—стимулює   творче   мислення,   сприяючи   взаємному
зародженню  ідей,  допомагає  знизити  собівартість  досліджень.   Водночас,
історична практика показує, що наукова думка успішно може  розвиватися  там,
де існує  демократичний  діалог  між  владою  і  наукою,  де  є  певні  межі
проникнення владних структур у науку як  соціальний  інститут,  де  цінності
демократичного   діалогу   стають    цінностями    і    нормами    наукового
співробітництва.  Тобто  наукці  потрібна  демократія,  соціальна  підтримка
досліджень, демократичне управління науковою діяльністю.
    Наука України, тривалий час розвиваючись у якості невід’ємної складової
“єдиного   народногосподарського   комплексу    СРСР”,    носила    фактично
регіональний  характер.  Організація   наукової   діяльності,   фінансування
досліджень і міжнародні зв’язки відносилися до компетенції  союзних  органів
управління. Специфікою двосторонніх міжнародних взаємин  стала  геополітична
спрямованість  на  країни  так  званої  “соціалістичної  співдружності”,  що
визначалася не стільки економічною чи науково-технічною зацікавленністю,  як
політичними   розрахунками    або    ідеологічними    завданнями    пануючих
комуністичних режимів.
    Спроба переходу до інтеграційної моделі міждержавних зв’язків у  рамках
Ради Економічної Взаємодопомоги  на  початку  1970-х  рр.  надала  суттєвого
поштовху   розвиткові   наукової   взаємодії    східноєвропейських    країн:
створюються організаційні  структури  багатостороннього  співробітництва  на
рівні РЕВ, академій наук, розширюються контакти  вищих  навчальних  закладів
тощо. Проте викривлена і однобока  методологія  досліджень,  в  основі  якої
лежав не принцип історизму та критичний підхід до аналізу подій чи  явищ,  а
намагання обгрунтувати успіхи, досягнення і, надто, переваги соціалізму  над
капіталізмом, зумовила помітне зниження ефективності  наукового  обміну,  не
дивлячись на механічне кількісне  розширення  тематики  досліджень.  Відомча
роз’єднанність створювала бар’єри на шляху  виконання  наукових  розробок  і
термінів їх упровадження. Налагодженню співробітництва  заважала  складність
пошуку взаємоприйнятих умов компенсації витрат у проведенні  спільних  робіт
і головне—сама система адміністративно-командного планового  господарювання,
непридатна до асиміляції  науково-технічного  прогресу.  Усе  це,  водночас,
призвело до наростання кризових явищ у  всіх  сферах  суспільного  життя,  з
якими країни Східної Європи особливо відчутно зіткнулися у  першій  половині
1980-х років.
    Не принесла очікуваних  результатів  і  друга  половина  80-х  рр.,  що
пройшла  під  гаслами  перебудови.  Намагання  вивести   співробітництво   з
кризового   становища   без   глибинних    системних    політико-економічних
перетворень позитивних результатів забезпечити просто не могло.
    За  попередні  десятиліття  у  рамках  двосторонніх  і  багатосторонніх
зв’язків східноєвропейських країн склалася  певна  система  форм  і  методів
співробітництва у соціально-гуманітарній науковій  сфері.  Вони  передбачали
проведення взаємних  консультацій  з  питань  науки  та  наукової  політики,
координацію   народногосподарських   планів    та    наукових    досліджень,
кооперування, виконання  робіт  на  замовлення  зарубіжних  партнерів  тощо.
Провідну роль в організації багатосторонніх взаємин аж до середини 80-х  рр.
відігравали   координаційні   форми.   Проте,   регламентовані   зверху    і
непідкріплені можливістю реалізації ініціативи знизу, не  могли  забезпечити
ефективного  вирішення  назрілих  наукових  проблем.  Ставка   робилася   на
кількісне  розширення  координованих  робіт,  що  розглядалося  мало  як  не
головний результат інтеграції. Переведення взаємодії країн  РЕВ  на  початку
1980-х рр. на договірну основу сприяло  поширенню  більш  прогресивних  форм
поділу   наукової   праці.   Розвиваються   кооперування,   прямі    зв’язки
міністерств, відомств, наукових установ,  форми  організаційного  об’єднання
вчених  зацікавлених  країн  в   одному   колективі—дослідницькому   центрі.
Функціонують міжнародні науково-дослідні інститути системи РЕВ,  створюються
міжнародні колективи для розробки проблем історії  становлення  та  розвитку
відносин між країнами соціалізму та соціалістичної  економічної  інтеграції,
реалізації узгоджених програм багатостороннього співробітництва  (діяльність
проблемних комісій). У галузі  економічних,  історичних,  філософських  наук
діють  змішані  двосторонні  комісії.   Практикується   створення   спільних
наукових праць.
    Спільні дослідження гуманітаріїв, незважаючи на  те,  що  у  зв’язку  з
кон’юктурними обставинами деякі  з  них  носили  дещо  однобічний  характер,
сприяли  формуванню  науких  шкіл,  зближували   колективи   українських   і
зарубіжних науковців. Розширювалася база знань,  збагачуючись  залученням  у
науковий  обіг  нового  фактичного  матеріалу.  Зрештою  досвід  і  традиції
наукового спілкування відіграють недвозначну  роль  у  налагодженні  творчих
контактів   за   умов   сьогодення,   відкриваючи   широкий   простір    для
переосмислення історичного минулого й вирішення назрілих проблем.
    Співпраця  України  з  країнами  Східної  Європи  у  соціо-гуманітарній
науковій  сфері  тісно  пов’язана  з  діяльністю  міжнародних   організацій,
зокрема ЮНЕСКО, ЄЕК, інших спеціалізованих установ ООН, з якими на  підставі
укладених  угод  або  в  якості   консультантів   співробітничає   більшість
міжнародних неурядових наукових  організацій  соціального  та  гуманітарного
профілю.
    У минулому, у зв’язку з кон’юктурними передумовами,  важливим  моментом
взаємодії  східноєвропейських  країн  стало  узгодження  позицій  у   роботі
міжнародних установ.  З  цією  метою  проводились  відповідні  координаційні
наради, активна участь у яких належить також Україні. Сформовані традиції  і
досвід можуть бути корисними за обставин складного періоду трансформації  та
наявності  у  країнах  зазначеного  регіону  багатьох  спільних  проблем  як
зовнішньої, так і внутрішньої політики.
    Загалом,  у  1970-1980-х  рр.  Україна  виступає  ініціатором  багатьох
проектів  резолюцій  і  наукових  досліджень  міжнародних   організацій   із
соціально-гуманітарних проблем, у тому  числі  внесених  у  співавторстві  з
країнами Східної Європи,  активно  співпрацює  над  реалізацією  міжнародних
наукових  програм,  що  сприяє:  по-перше,  поширенню  даних  про  культурні
надбання  нашого  народу,  його  науковий  потенціал,  а  отже  і  зростанню
авторитету  нашої  держави  в   очах   світової   громадськості;   по-друге,
прогнозованості тенденцій світової науки і визначенню  пріоритетів  розвитку
національної  наукової  галузі;  по-третє,  отриманню  наукової  інформації,
налагодженню співробітництва та валютним надходженням в Україну.
    Під егідою міжнародних організацій і за участю України проведено значну
кількість  наукових  з’їздів,  конференцій,  конгресів,  зокрема  у   галузі
славістики,  поширення  слов’янських  культур,  проблем  “відтоку   наукових
кадрів  у  Європі”,  з  інших  важливих  питань,  спрямованих  на   розвиток
взаєморозуміння  між  народами  та  вирішення  назрілих   завдань   світової
цивілізації.
      У цілому, інтеграція  української  науки  у  європейські  та  світові
структури є вагомим  чинником  духовного  та  політико-економічного  поступу
нашого  народу,  визначення  місця  і  ролі  молодої   держави   у   системі
міжнародних відносин.
    Основними принципами державної науквої політикинині має стати органічна
єдність  науково-технічного  прогресу   з   економічними,   соціальними   та
духовними запитами суспільства,  першочергова  державна  підтримка  науково-
дослідних  робіт,  які  забезпечують   розв’язання   найважливіших   завдань
розвитку України, шляхом визначення на основі  широкомасштабної  аналітичної
роботи і  прогнозування  тенденцій  світового  розвитку  науки  національних
пріоритетів  та  концентрації  засобів  для  їх  реалізації.  Поряд  з   цим
налагодження  міжнародних  наукових  стосунків   повинно   узгоджуватися   з
економічною  доцільністю  такої  співпраці,   з   урахуванням   національних
інтересів України та її стратегічним зовнішньополітичним курсом.