 |
Список рефератов по историиНаукове співробітництво України з країнами східної Европи в соціально-гуманітарній сфері (1970-1980-і роки) 
РОЗДІЛ 1
РОЗВИТОК МІЖНАРОДНИХ НАУКОВИХ ЗВ’ЯЗКІВ УКРАЇНИ 1970-1980-х рр.
Проблема міжнародних наукових зв’язків України широка і багатогранна,
однак вона прямо співвідноситься з питанням соціально-економічного
характеру, а також з тими глибинними політичними і економічними процесами,
які відбувалися в останній третині хх століття у східноєвропейських
країнах. Адже на їхню долю внаслідок політичної кон’юктури припадав у 70-80-
х рр. основний обсяг наукового обміну. Наприклад, якщо загальна чисельність
учених, які виїжджали у закордонні відрядження протягом 1962-1985 рр.
зросла із 125 до 1106 чол. і в 1990 р. сягнула позначки 3433, то частка
відряджуваних до Східної Європи відповідно становила: 83; 849; 1806 (17.-
с.172; 18.-с.194; ). Лише в 1979 році у 24 міжнародних наукових заходах,
проведених у СРСР, де головною організацією виступала АН УРСР (всього 362
іноземних учасників), наукові установи соц. країн представляло 256
науковців (12.-оп.50.-спр.2586.-арк.60).
Із 122 тем, поданих міністерствами та відомствами республіки і
включених за картами-пропозиціями ДКНТ СРСР ( Державний комітет з науки і
техніки ) до розділів багатостороннього і двостороннього співробітництва
проекту плану науково-технічних зв’язків СРСР із зарубіжними країнами на
1983 р., на східноєвропейські країни припадало 105 (14.-оп.32.-спр.1918.-
арк.6).
Навіть у 1990 р. із 962 тем, що виконувалися дослідними інститутами АН
УРСР у співробітництві з зарубіжними партнерами, спільно з науковими
організаціями Східної Європи розроблялось 900.
На європейські соціалістичні країни припадала й основна частка
співробітництва вищих навчальних закладів України. Вже у кінці 1970-х рр.
35 вузів республіки співпрацювали на договірній основі з 67 вузами 8
соціалістичних країн, у тому числі: з 9 вузами Болгарії, 12—Угорщини,
15—Німецької Демократичної Республіки, 13—Польщі, 12—Чехословаччини. Із 209
тем, що розроблялися спільно з зарубіжними колегами у 1977 р., 32
виконувались у співробітництві з болгарськими науковцями, 23—угорськими,
15—німецькими, 53—польськими, 35—чеськими і словацькими. Із 77 монографій,
підручників, посібників, опублікованих у цьому ж 1977 р., 22 роботи стали
результатом співпраці з ученими НРБ (назви країн чи абривіатури подаються у
формі, яку вони мали на час розгляду подій), 18—НДР, 14—ЧССР, 13—ПНР, 5—УНР
(25.-с.12-18).
Водночас необхідно врахувати специфіку участі України в міжнародних
стосунках 70-80-х рр. як “своєрідного суб’єкта” міжнародного
права—республіки, що перебувала у складі фактично тоталітарної держави і
була пов’язана тісними економічними і політичними зобов’язаннями з іншими
республіками СРСР. Її економіка становила невід’ємну частину “єдиного
народногосподарського комплексу”, а діяльність на міжнародній арені
повністю підпорядковувалася союзному центру і визначалася ним.Так, будучи
однією з держав-засновниць ООН, учасницею післявоєнного мирного
врегулювання у Європі, зокрема Паризької мирної конференції 1946 р., членом
багатьох впливових міжнародних організацій, у свій час Україна не була
допущена до підписання Хельсінських угод.
Встановлення контактів із зарубіжною громадськістю тільки після
детального погодження з загальносоюзними відомствами, обмін друкованою
літетратурою лише з дозволу й під пильним наглядом цензури, безліч різних
постанов, інструкцій, інших нормативних актів зводили нанівець і без того
надто обмежені права республіки у міжнародних взаєминах. Однак міжнародні
наукові зв’язки мали певну систему, володіли деякою автономністю відносно
інших сфер співробітництва.
Загалом, спілкування східноєвропейських країн у науковій галузі
здійснювалося на багатосторонній та двосторонній основі на рівні відомчих
наукових установ, академій наук, вищих навчальних закладів, громадських
наукових організацій, окремих діячів науки і так чи інакше
підпорядковувалося виконанню завдань, поставлених перед Радою Економічної
Взаємодопомоги (РЕВ), міжурядовою економічною організацією соціалістичних
країн.
Практична діяльність РЕВ розпочалася у квітні 1949 р. У її склад
увійшло 10 країн Європи, Азії, Латинської Америки, в тому числі 7 держав
східноєвропейського регіону: НРБ, НДР, ПНР, СРР, СРСР, УНР, ЧССР. На основі
відповідних угод Рада співпрацювала з СФРЮ (з 1964 р.), а також з
Фінляндією, Іракською Республікою, Мексиканськими Сполученими Штатами.
Згідно зі статутом РЕВ проголошувалася відкритою міжнародною
організацією, створеною з метою подальшого поглиблення й удосконалення
співробітництва країн-учасниць, прискорення економічного й науково-
технічного прогресу. Вона мала сприяти “безперервному зростанню
продуктивних сил і постійному піднесенню благоустрою народів”.
Декларувалося, що взаємодія між країнами здійснюватиметься на основі
“поваги до державного суверенітету, національних інтересів, невтручання у
внутрішні справи держав-учасниць, взаємовигоди і товариської
взаємодопомоги” (43.-с.4).
Кінець 60-х рр., за розрахунками тодішніх лідерів країн РЕВ, мав
ознаменуватися завершенням передінтеграційного, екстенсивного етапу
співробітництва і переходом до інтеграційної моделі економічних взаємин.
Необхідність в інтенсифікації форм господарювання зумовили труднощі та
суперечності розвитку економіки і об’єктивне підвищення ролі науки в умовах
розгортання НТР.
Один з ключевих аспектів соціалістичної економічної інтеграції убачався
в розширенні просторових рамок кооперування виробництва, що повинно було
призвести й до суттєвої модифікації самого кооперування, виникнення його
нового (міждержавного, інтернаціонального) рівня. Дещо спрощено цей процес
можна було б визначити як перехід від міжнародного поділу праці, що зв’язує
між собою національні народногосподарські комплекси на основі планованого в
тих чи інших формах зовнішньоторгівельного обміну і базується на
міжнародній спеціалізації виробництва до їх беспосереднього кооперування.
При цьому реальною основою міжкомплексних відносин повинен був стати
стабільний, технологічно обумовлений планомірний зв'язок між ними (66.-
с.66).
Важливе значення у цьому процесі відводилося комплексній програмі
розвитку соціалістичної економічної інтеграції країн-членів РЕВ (1971 р.).
Вона була розрахована на 15-20 років і мала вивести співробітництво країн
“соц. співдружності” на якісно новий щабель. Значне місце у програмі
займали питання науково-технічних взаємин як основи інтенсифікації, було
закладено правові засади, визначено основні напрями і форми
співробітництва, тобто власне організаційну структуру, згідно з якою і
розвивалося наукове спілкування східноєвропейських країн у 1970-1980-х
роках (2.-с.18-67).
Головну роль в організації і координації багатосторонніх наукових
зв’язків виконував комітет РЕВ з науково-технічного співробітництва (КНТС),
утворений у 1971 р. Комітет організовував взаємні консультації з основних
питань науково-технічної політики й узгодження перспективних напрямів
наукового обміну, проводив роботу з координації народногосподарських
планів—основної форми планової взаємодії східноєвропейських країн та
основного методу організації науково-технічного співробітництва країн-
членів Ради. У рамках КНТС діяли постійні комісії, постіїно діючі наради,
робочі групи та інші допоміжні органи РЕВ, зацікавлені у здійсненні
наукового обміну.
На підставі відповідних угод чи протоколів комітет співпрацював з
органами багатостороннього співробітництва, які не входили до структури
РЕВ: Нарадою представників академій наук соціалістичних країн, Нарадою
міністрів вищої освіти соціалістичних країн, Нарадою представників і
генеральних секретарів науково-технічних товариств соціалістичних країн,
Міжнародним центром наукової і технічної інформації тощо.
Багатостороннє співробітництво академій наук східноєвропейських країн
започаткувала домовленність, досягнута в 1962 р. між представниками
академій наук НРБ, УНР, НДР, ПНР, СРР, СРСР і ЧССР про спільне вирішення
визначених проблем розвитку науки і суспільства. Принципові положення про
багатостороннє співробітництво в галузі науки були сформульовані в Угоді
про наукове співробітництво академій наук соціалістичних країн (Москва,
1971 р.). Цією угодою визначались умови участі окремих академій, основні
засади діяльності органів—бізпосередніх організаторів взаємодії, а також
процедурні питання.
Керівництво межакадемічними зв’язками на багатосторонній основі
здійснювалося Нарадою представників академій наук соціалістичних країн.
Сесії наради проводилися по мірі необхідності, але не рідше одного разу в
два роки. При цьому представництво академій-учасниць угоди забезпечувалося
окремими делегаціями. Наради ухвалювали спільні програми й поточні плани
співробітництва, визначали основні наукові напрями і проблеми, на основі
яких створювалися проблемні комісії,а також затверджували тематичні плани
останніх і заслуховували звіти про виконану роботу.
У практиці взаємин виникла необхідність у нарадах віце-президентів
академій наук із суспільної галузі знань. Як постійно діючий колективний
орган координації, нарада віце-президентів академій наук соціалістичних
країн зі суспільних наук розпочала свою діяльність у 1975 р. Відповідно до
стратегії і тактики, визначеної останніми з’їздами комуністичних і
робітничих партій країн РЕВ, нарадою ухвалювалися рекомендації щодо
пріоритетів подальшого розвитку наукового співробітництва на
багатосторонній і двосторонній основі. Так, 5-ю нарадою віце-президентів
(18-21 травня 1982 р., Берлін) перш за все було відзначено філософські і
методологічні проблеми дослідження соціалізму: діалектику розвитку
соціалістичного суспільства, крітерії періодизації становлення і розвитку
соціалістичних формацій, узагальнення історичного досвіду соціалістичного
будівництва. У галузі економічного розвитку—проблеми підвищення
ефективності й інтенсифікації процесу соціалістичного відтворення, пошук
нових можливостейі форм соціалістичної і економічної інтеграції. У сфері
соціального, політичного, культурного й духовного життя—основні аспекти
становлення безклассового суспільства, шляхи вирівнювання регіональних
соціальних відмінностей, виховання комуністичного ставлення до праці,
аналіз ідеологічних процесів у країнах соціолізму та активізація боротьби з
антикомуністичними тенденціями у свідомості й психології людей тощо.
Як особливо важливі напрями наукових досліджень було виділено: проблеми
застосування і розвитку теорії соціалістичної революції з урахуванням
особливостей індустріального розвитку капіталістичних країн; світовий
соціалізм і вирішення протиріч сучасної епохи; роль країн третього світу у
світовій політиці та світовому господарстві; соціалістична орієнтація як
найбільш прогресивна лінія розвитку країн, що розвиваються і т.п.
Початковою і найбільш практикованою формою багатостороннього
співробітництва стала діяльність проблемних комісій. Угодою 1971 р.
визначався їхній загальний правовий статус, основні завдання,
координаційний характер роботи, склад, порядок проведення засідань та
прийняття рекомендацій і рішень. На підставі закріпленних угодою положень
проблемні комісії координували, організовували і проводили спільні розробки
з певних проблем; виробляли та узгоджували перспективні та робочі плани,
методику досліджень, здійснювали обмін досвідом науково-дослідницької
роботи; розробляли рекомендаціїт для проведення наукових конференцій,
симпозіумів, наукових сесій та інших організаційних заходів; ухвалювали
рішення та рекомендації щодо видання спільних наукових праць, журналів,
інформаційних бюлетней тощо (6.-с.57).
Кількість проблемних комісій визначалася плановою науковою
проблематикою і змінювалася відповідно до уточнень її структури. Так, з 10
проблем, ухвалених нарадою представників академій наук у 1962 р.,
співробітництво поступово поширилось на 23 наукові проблеми, включені до
програми багатостороннього наукового співробітництва академій наук
соціалістичних країн на 1981-1985 рр. 9 проблем охоплювали суспільну галузь
знань:
1. “Історія Великого Жовтня і наступних соціалістичних революцій”
(координатор: АН СРСР);
2. “Еволюція соціальної структури соціалістичного суспільства, соціальне
плануваннч і прогнозування” (ПАН);
3. “Питання удосконалення планування і управління народним господарством
країн-членів РЕВ” (АН СРСР);
4. “Світова соціалістична система” (АН СРСР);
5. “Робітничий клас у світовому революційному процесі” (АН СРСР);
6. “Економіка і політика країн, що розвиваються” (АН СРСР);
7. “Дослідження сучасного капіталізму” (АН НДР);
8. “Ідеологічна боротьба в сучасному світі” (ЧСАН);
9. “Закономірності розвитку світової літератури” (АН СРСР) (220.-
с.53-55).
У цілому, розвиткові багатостороннього співробітництва у системі
наукових зв’язків країн РЕВ приділялась особлива увага як одному з
механізмів здійснення соціалістичної економічної інтеграції. Прикладом
заохочення процесу розширення співпраці учених на багатосторонній основі
стало підписання у 1980 р. угоди між акалеміями наук соц. країн про
встановлення міжнародної премії за видатні спільні дослідження у галузі
марксистсько-ленінських суспільних наук. Премії присуджувалися що два роки
авторським колективам трьох кращих робіт з числа виконаних у рамках
багатостороннього співробітництва.
Зрозуміло, що визначення наукової проблематики диктувалося значною
мірою політичною кон’юктурою: пануванням у східноєвропейських країнах
комуністичних режимів; станом холодної війни між двома ідеологічно ворожими
таборами, так званими “світовими системами соціалізму і імперіалізму”, шо
періодично спалахувала з новою силою; тим місцем, яке займала
пропагандистська і контрпропагандистська робота у зовнішньополітичній
діяльності СРСР і країн сателітів. Науковий потенціал суспільствознавців
спрямовувався на вивчення і аналіз основних ідеологічних течій та тенденцій
ідеологічної боротьби на міжнародній арені, критику найважливіших
антикомуністичних доктрин і концепцій, дослідження методологічних питань
контрпропагандистської роботи, розробку науково-практичних рекомендацій,
спрямованих на підвищення “наступальної сили” наукової ідеології та
можливостей її практичного впливу (28.-с.377-408).
У інформаційно-пропагандистських цілях використовувалися фактично всі
форми наукових зв’язків. Про це свідчить хоча б форма звітності про роботу
за рубежем як окремих науковців, так і делегацій від наукових установ. У
звітах відводилися спеціальні розділи, які висвітлювали виконану роботу
пропагандистського характеру (14.-оп.-32.-спр.-1785.-арк.47-50; спр.2230).
Лише у 1984 р.
учені АН УРСР, які виїжджали у закордонні відрядження (949 чол.),
виступили з 280 лекціями і доповідями, а також оформили у встановленому
порядку 2615 наукових статей пропагандистського змісту (18.-с.169).
Усі питання, пов’язані з подальшою інтеграцією вищої школи,
удосконаленням навчальної, наукової діяльності вузів обговорювались на
нарадах міністрів вищої освіти країн соц. співдружності, що проводилися раз
у два роки почергово у столицях країн-членів РЕВ. Зусилля нарад
спрямовувалися також на зближення систем освіти соціалістичних країн,
уніфікацію навчальних планів, програм, підручників, навчальних посібників
тощо. Наприклад, на кінець 1970-х рр. в основному було завершено роботу над
тематикою координаційного плану наукових досліджень на 1976-1980 рр. з
проблем “Комуністичне виховання студентської молоді”, “Наукова організація
вищої освіти”. Лишн в 1980 р. результатом співробітництва вищих навчальних
закладів України стала підготовка 14 монографій, більше 30 підручників і
навчальних посібників, було завершено 81 колективне дослідження. Черговою
12 нарадою міністрів вищої совіти соціалістичних країн (Софія, 1980 р.)
затверджувався тематичний план на наступні 5 років, який включав 121 тему
(65.-с.62).
У системі співробітництва громадських організацій східноєвропейських
країн заслуговує на увагу діяльність Українського товариства дружби і
культурного зв’язку з зарубіжними країнами (УТДКЗ). Воно об’єднувало на
середину 80-х рр. 17 республіканських, понад 420 обласних, міських,
районних товариств дружби і підтримувало зв’язки майже з 700 організаціями
90 країн світу. Товариство “Україна”, працюючи під пильним наглядом органів
державної безпеки, спрямовувало зусилля в основному на розвиток контактів
із так званими “прогресивними” й “нейтралістськими” організаціями
індустріально розвинутих капіталістичних країн, де проживала значна
кількість українського населення. Тільки в 1988 році, уперше в історії цієї
організації, було прийнято делегації Українського суспільно-культурного
товариства (ПНР), Культурної спілки українських трудящих (ЧССР), Союзу
русинів та українців Хорватії та укладено з ними довгострокові угоди про
співпрацю (14.-оп.25.-спр.3376.-арк.33).
Важливим традиційним каналом взаємодії учених-гуманітаріїв стали
двосторонні наукові зв’язки. Вони дозволяли поглиблювати розробку тематики,
яка закономірно не входила у багатосторонні програми співробітництва.
Питання двосторонніх наукових взаємин у рамках РЕВ вирішували
підкомісії двосторонніх міжурядових комітетів (комісій) з економічного й
науково-технічного співробітництва соціалістичних країн. Міжурядові комісії
складалися з двох частин, у кожну з яких уряд відповідної країни призначав
голову (як правило, заступника голови ради міністрів), членів і вченого
секретаря. Засідання комісій проводилось почергово в обох країнах, але не
рідше двох разівна рік. У склад комітетів, підкомісій та їх робочих груп
входили керівники і відповідальні працівники міністерств, відомств, що
визначало специфіку економічних зв’язків.
Підкомісії з науково-технічного співробітництва як постійно діючі
організації міжурядових комітетів функціонували на основі положень,
затверджених останніми з урахуванням рекомендацій, наданих органами РЕВ. У
структурному відношенні підкомісії дублювали міжурядові комітети,
розробляли і затверджували нормативно-методичні документи, які
регламентували порядок, форми і умови здійснення науково-технічної
взаємодії міністерств, відомств; узгоджували питання щодо проведення
взаємних консультацій з наукових проблем, а також організації інших
конкретних наукових заходів, ухвалених установами країн, співпрацюючих на
багатосторонній основі (51.-с.27-30).
У розглядуваний період двостороннє наукове співробітництво охоплювало
практично всі академічні інститути гуманітарного профілю східноєвропейських
країн. Водночас АН СРСР й академіями наук “соц. співдружності” було
створено спеціальні двосторонні комісії суспільствознавців, покликані
координувати дослідницьку діяльність відповідних академічних установ та
наукових організацій країн РЕВ. У 80-х рр. вже функціонували комплексні
комісії суспільствознавців АН СРСР і Болгарської АН, АН СРСР і Угорської
АН, розпочали роботу комісії АН СРСР і Чехословацької АН, АН СРСР і
Польської АН; комісії істориків: СРСР і Болгарії, СРСР і Угорщини, СРСР і
НДР, СРСР і Польщі, СРСР і Румунії, СРСР і Чехословаччини; комісії
економістів: СРСР і НДР, СРСР і Польщі; комісії філософів: СРСР і НДР, СРСР
і Польщі. У роботі зазначених комісій брали активну участь вчені наукових
установ України. Так, П.Т. Тронько очолював радянську частину комісії
істориків СРСР-Чехословаччина, в органах двостороннього співробітництва
працювали: І.М.Мельникова (СРСР-Чехословаччина), П.С.Сохань (СРСР-
Болгарія), В.І.Клоков, І.М.Кулинич (СРСР-НДР) тощо. Їх представництво
сприяло формуванню та розвитку в республіці своєрідної школи спеціалістів з
питань міжнародних зв’язків, підвищувало в цілому рівень дослідницької
роботи вітчизняних вчених-гуманітаріїв.
Основним завданням комісії було складання двосторонніх довгострокових
планів досліджень, контроль за їх виконанням і прийняття пропозицій про
зміни та доповнення до них. Комісії організовували проведення спільних
розробок, підготовку монографій, наукових доповідей, аналітичних зауважень
з актуальних проблем, а також оперативні дослідження, які відображали
“досвід соціалістичного будівництва” у країнах-учасницях співробітництва.
Зусилля зосереджувалися на вирішенні питань підготовки наукових кадрів,
обміну досвідом в організації та здійсненні дослідницької роботи.
Розроблялися рекомендації щодо покращення методів і форм співпраці,
підвищення ефективності обміну науковими публікаціями, перекладу наукових
праць тощо.
Двосторонні зв’язки споріднених навчальних закладів України й країн
Східної Європи розвивалися на основі договорів про науково-технічне і
культурне співробітництво.
Перший договір було укладено 13 серпня 1960 р. між Київським і
Дебреценмським (Угорщина) державними університетами. На кінець 1970-х років
уже діяло 78 подібних угод, згідно з якими 35 вузів республіки
співпрацювали з 64 вищими навчальними закладами країн східноєвропейського
регіону (45.-с.171).
У галузі соціально-гуманітарних знань і наукових проблем вищої школи
найактивнішими учасниками міжвузівського співробітництва виступали провідні
вітчизняні університети. Так, Київський університет імені Тараса Шевченка
на кінець 1980-х рр.здійснював співробітництво у рамках договорів і робочих
програм із зарубіжними вузами 8 держав, у тому числі: з Лейпцігським
університетом ім. К.Маркса (НДР), Дебреценським університетом ім. Л.Кошута
(Угорщина), Брненським університетом ім. Я.Пуркине (Чехія), Братиславським
університетом ім. Я.Коменського (Словаччина), Ягеллонським університетом
(Краків, Польща), Загребським університетом у Хорватії тощо (15.-оп.13.-
спр.8421.-арк.21). Львівський державний університет ім.Франка виконував
договірні зобов’язання відносно Великотирнівського університету ім. Кирила
та Мефодія (Болгарія), Люблінського університету ім. Марії Кюрі-
Склодовської (Польща), Печського університету ім.Яна Паноніуса (Угорщина),
Краківської вищої школи ім. Комісії Едукації Народної (Польща), а також
підтримував наукові і культурні зв’язки з Пряшівською філією Кошицького
університету (ЧССР) (15.-оп.13.-спр.8660.-арк.20).
Харківський державний університет здійснював творчу взаємодію з
Ростокським (НДР), Сараєвським (СФРЮ) і Познанським (ПНР) університетами.
Заслуговує на увагу те, що у 1987 р. ректора Харківського держуніверситету
було нагороджено медаллю Вченої ради Познанського університету “За заслуги
перед Познанським університетом” (15.-оп.13.-спр.8422.-арк.21-22).
Ужгородський державний університет на підставі укладених договорів
підтримував наукові і культурні взаємостосунки з 4-ма вузами-партнерами
Чехословаччини, Угорщини, Югославії, широко застосовуючи поряд з різними
формами міжвузівського співробітництва, прикордонні зв’язки, які
розвивалися на основі виробленого комплексного плану й передбачали
розширення безпосередніх контактів між кафедрами, підрозділами вузів,
спільну розробку актуальних тем, а також обмін спортивними командами,
колективами художньої самодіяльності, відпочинок співробітників, що,
безумовно, сприяло зближенню творчих колективів, налагодженню особистих
контактів між науковцями.
Активні договірні взаємини з вищими навчальними закладами
східноєвропейських країн підтримували Донецький, Одеський, Сімферопільський
і Чернівецький державні університети, основними напрямами міжвузівського
співробітництва яких стали:
. спільні наукові дослідження з проблем, що викликали взаємну
зацікавленність партнерів;
. обмін викладачами для читання лекцій та спецкурсів;
. обмін студентами на повний курс навчання та стажування, безвалютна
практика студентів;
. участь викладачів і студентів у мовних курсах і семінарах;
. підготовка науково-педагогічних кадрів через аспірантуру;
. обмін спеціалістами для проходження наукового стажування;
. обмін по лінії молодіжних студентських організацій;
. обмін науковою та навчальною літературою через вузівські бібліотеки;
. участь у роботі міжнародних конференцій, симпозіумів, конгресів і ін.
(15.-оп.13.-спр.8660.-арк.2).
Уструктурі взаємин східноєвропейських країн значна увага приділялася
участі в роботі міжнародних організацій. Для координації та погодження
позицій у їх діяльності країнами РЕВ проводилися спеціальні консультативні
й координаційні наради, які виробляли спільну стратегію і тактику (14.-
оп.25.-спр.2133.-арк.99; спр.2137.-арк.44; 22; ).
Координацію діяльності усіх союзних та республіканських міністерств і
відомств по лінії міжнародних організацій здійснював Державний комітет СРСР
з науки і техніки (ДКНТ СРСР). Він також визначав доцільність співпраці,
виділяв інвалютні асигнування, створював банки науково-технічної
інформації, добирав фахівців тощо. У зв’язку з відсутністю в Україні
відомства, аналогічного ДКНТ, за участь у роботі міжнародних організацій
несли відповідальність такі державні установи, як Держплан УРСР,
Мінзв’язку, Центр статистичного управління, Укрпрофрада, Комісія УРСР у
справах ЮНЕСКУ, міжвідомчі комісії УРСР у справах МАГАТЕ та МОП, Торгово-
промислова палата тощо, у свою чергу, повністю підзвітні центру (13.-оп.14.-
спр.3868.-арк.71).
Працюючи в міжнародних організаціях, представники України націлювалися
на максимальне використання можливостей цих організацій для пропаганди
досягнень СРСР і УРСР у науковій, освітній, культурній сферах, ”переваг”
радянського способу життя, а також для одержання корисної для розвитку
відчизняної науки і народного господарства науково-технічної інформації
(14.-оп.25.-спр.-2137.-арк.11-147).
Характерною рисою співробітництва східноєвропейських країн у 1980-х рр.
стає його перехід на договірну основу. Ця тенденція, започаткована
постановою Ради Міністрів СРСР від 9 липня 1981 р., домінує у подальшому
розвиткові міжнародних наукових зв’язків України.
Міжнародними угодами (договорами) регулювалися правові питання
співпраці зацікавлених сторін. При цїому угодами оформлялася домовленність
з питань співробітництва між державними органами, а договорами
(контрактами)—між відповідними компетентними організаціями, які мали на це
право згідно з чинним законодавством.
Угодами про співробітництво визначалася мета й форми взаємодії, керівні
й допоміжні органи управління, основні умови фінансування робіт,
передбачених програмою, а також умови правової охорони й використання
отриманих результатів, способи врегулювання можливих розбіжностей чи
спірних питань.
Стороною при укладанні угоди могли виступати міністерства, відомства чи
інші державні органи, наділені національним законодавством відповідними
повноваженнями. Угодами забезпечувалося і своєчасне встановлення зв’язків
між організаціями-виконавцями програм співробітництва й укладення при
необхідності між ними контрактів.
Договорами (контрактами), у свою чергу, регулювалися права й обов’язки
сторін щодо виконання конкретних досліджень чи розробок, оплату за виконану
роботу, дотримання обумовлених термінів і забезпечення якості. Також
визначалися права сторін на використання отриманих результатів та умови
передачі наукової інформації і документації (51.-с.112-113).
Радянське законодавство передбачало наступні види угод: міжнародні
договори СРСР міжвідомчего характеру, укладені від імені міністерств та
відомств СРСР з відповідними організаціями інших країн РЕВ і СФРЮ (угоди
про науково-технічне співробітництво); господарські, цивільно-правові
договори, укладені виробничими й науково-виробничими об’єднаннями для
виконання угод про науково-технічне співробітництво; контракти, пов’язані з
реалізацією на комерційній основі угод та здійснення інших комерційних
операцій з науково-технічного співробітництва.
На 1983 р. між країнами РЕВ уже діяло (тільки на багатосторонній
основі) 297 угод і договорів про спільне вирішення наукових проблем на
основі поділу праці (70.-1983.-№ 12.-с.29). У той же час між міністерствами
й відомствами України та організаціями й фірмами східноєвропейських країн
до 1985 р. було укладено лише 14 угод, хоч усього за участю України на цей
час країнами РЕВ розроблялося 770 тем (18.-с.185).
Загалом, система наукового співробітництва східноєвропейських країн у
структурному відношенні зберігало певну систему і користувалася деякою
автономністю у порівнянні з іншими сферами взаємодії. Однак, наукові
зв’язки України, особливо в гуманітарній галузі знань, виявилися найменш
захищеними від натиску адміністративно-командного пресу, суспільних
деформацій, що стали нормою “соціалістичного способу життя”, ідеологічних і
воєнних доктрин.
Причини цих негативних тенденцій крилися, власне, у самій природі
суспільної організації соціалістичних країн і їх політико-економічних
взаємостосунків.
Ідея диктатури пролетаріату, що лягла в основу формування радянської
політичної системи, розглядаючи владу останнього як засіб суспільних
перетворень, хоча й обумовлювала необхідність урахування інтересів інших
соціальних груп та співпраці з ними, фактично призвела до диктату,
необмеженої влади однієї партії і тоталіризації усіх сфер державного життя.
З позицій класового підходу, що майже завжди трактувався утилітарно й
вузько, роль учених розглядалася як допоміжна і другорядна. Існує чимало
висловлювань Леніна, де відзначається важливе значення науки для вирішення
завдань нової влади, але рідко сама наука характерізується як самоцінність,
гідна поваги. ”Наука—на службу пролетаріату”—такого типу лозунги визначали
місце науки і вчених у новому суспільстві.
Виключно інструментальне ставлення до наукової діяльності в умовах
жорстокого ідейного і ідеологічного диктату, коли “істина” утверджувалася
зверху, а ученим лише залишалося “право” її коментувати, поставило
суспільні науки в принизливе становище служниці тоталітарних режимів.
Починаючи ще з 30-х рр. у науковому просторі СРСР формується досить
парадоксальна ситуація: науковий компонент, який по суті, мусить
пронизувати, бути складовою усіх сфер суспільного життя, перетворюється в
одну з галузей “народногосподарського комплексу”, будучи поставлений в
умови “конкурентної боротьби” за ресурси з іншими галузями господарства.
Навіть Академія наук стала по суті “міністерством науки”, що відобразилось
і у структурі її керівних органів, і в методах управління, а також у
формулюванні першого параграфа статуту, де зазначено, що АН СРСР
безпосередньо підпорядковується Раді Міністрів СРСР.
Найбільш негативним наслідком формальної інтеграції науки в “єдиний
народногосподарський комплекс” став її поділ на так звані
“сектори”—академічний , галузевий, вузівський. Володіючи автономністю
структур, бюджетів, планів, систем стимулювання, тобто, у кінцевому
підсумку,—незалежністю цілей і завдань, кожен із секторів став як би
замкнутим сам у собі, що призвело до розчленування єдиного за суттю
наукового організму.
Багаторічна діяльність за “залізною завісою”, пильний нагляд партійно-
державної цензури, підпорядкованність і повна залежність від центральних
міністерстві відомств звели українську науку фактично до провенційного
рівня. 91 відсоток наукових програм СРСР розроблявся спеціалістами Росії, у
тому числі 36—науковими закладами Москви. На долю науковців України
припадало 6 відсотків, а решта—всіх інших республік колишнього СРСР. В той
же час, за даними Центру з вивчення історії науки і техніки ім.
Г.М.Доброва, тільки 30 відсотків наукових робіт АН УРСР спрямовувалися на
вирішення проблем України, а решта—на обслуговувоння військово-промислового
комплексу (ВПК) і союзних програм (34.-с.37).
Територіально-географічний принцип організації досліджень у
Радянському Союзі був досить зручний для центру, давав йому можливість на
власний розсуд фінансувати дослідження, що призводило, при відсутності
справедливогот механізму розподілу коштів, до виникнення своєрідної
ієрархії столичної і переферійної науки, до поділу вчених на московських,
ленінгрідських—і всіх інших. Асигнуваня на одного наукового працівника в АН
СРСР майже в десять разів перевищували відповідні витрати в АН України, не
говорячі вже про низький рівень заробітної платні науковців порівняно з
іншими професійними групами. У таких умовах складно було навіть самостійно
вирішити питання про відкриття нового наукового напряму й організацію з
цією мітою дослідного інституту. Так, для його створення потрібна була
санкція ЦК КПРС, ухвалення АН СРСР, дозвіл ДКНТ СРСР, а також затвердження
союзним урядом. Цей процес часто затягувався на роки і не завжди позитивно
вирішувався. Окрім цього, відповідними партійними органами не лише
здійснювався повний контроль за роботою діючих науково-дослідних установ,
визначалися наукові напрями, на розробку яких повинен був зосередити свої
зусилля колектив, але й визначалася структура наукової організації. Тобто
була сформована своєрідна система управління наукою, при якій представники
наукового співтовариства, тобто ті, хто в кінцевому підсумку втілює у собі
систему наукового виробництва, виявилися відірваними від визначення
стратегії наукової діяльності. Такий стан речей наглядно ілюструє результат
перевірки відділом науки і навчальних закладів ЦК КПУ науково-дослідницької
роботи Інституту суспільних наук АН УРСР у м.Львові (1982 р.). Колектив
установи піддається критиці за те, що у його роботі “…склалася практика
підготовки індивідуальних монографій, які відображають особисті наукові
інтереси авторів і не завжди підпорядковані вирішенню головних завдань (…).
Слабо використовуюься можливості інституту для підготовки практичних
рекомендацій щодо покращення ідеологічної, політико-виховної роботи в
регіоні ”. У зв’язку з цим, Президії АН УРСР доручено “уточнити наукові
напрями й упорядкувати структуру інституту” (14.-оп.32.-спр.1835.-арк.24).
Ганебний контроль за діяльністю ученого призводив до втрати
об’єктивності наукових пошуків. Жорстка централізація та бюрократизація
науки знижувала її мобільність, ефективність досліджень. Уповільнювались, а
то і зовсім згорталися нові прогресивні розробки. Науковцям-гуманітаріям
відводилась примітивна роль провенційних коментаторів багаточисленних
“історичних рішень”, промов “видатних лідерів” та критиків “буржуазних
фальсифікаторів” і націоналістичних поглядів. Навіть висновки з цих
напрямів підганялися цензорами, чисельною армією редакторів під
обгрунтування поточної політики і позитивних оцінок.
Яскравим прикладом вищесказаного може послужити процес
підготовки Інститутом історії АН УРСР однотомника “Історія УРСР”(під
редакцією Ю.Ю.Кондуфора), що планувався до видання у 1981 р. українською, а
згодом англійською мовами. Незначний натяк у рукописі однотомника на те, що
у 1932 р. становище у сільському господарстві ускладнилось у зв’язку з
“необгрунтованим завищенням хлібозаготівельних планів (…), і весною 1933 р.
колгоспники залишилися без продовольства, а колгоспи без посівного
матеріалу та фуражу” стає предметом гострої критики. У партійних цензорів
(цит. дослівно) “викликає подив”, що ці рядки “чи не в перше у радянській
історіографії знайшли місце в однотомнику, хоч у 8-томній “Історії УРСР”
такої згадки про ці роки нема”, а сказане може бути використано
“буржуазними націоналістами та ворожою пропагандою” як підтвердження, що
ніби-то дійсно в Україні у 1932-1933 рр. був голод (14.-оп.25.-спр.2052.-
арк.35). Тези про те, що “…з осені 1956 р.було скасовано плату за навчання
у 8-10 класах середньої школи”, як і про дійсну оплату колгоспникам за
трудодень вважається за доцільне видалити, оскільки вони можуть викликати
“хибну” уяву про “радянську дійсність” і т.д. (14.-оп.25.-спр.2052.-
арк.36). У зв’язку з цим, відділ зарубіжних зв’язків ЦК КПУ рекомендує
Інституту історії АН УРСР “докорінно переробити рукопис, використовуючи
досвід підготовки подібних видань ученими наукових установ АН СРСР” (14.-
оп.25.-спр.2052.-арк.40).
Єдиним методологічним фундаментом вітчизняного
суспільствознавства була марксистська універсалістська й моністична
парадигма. Суворе слідування класовому підходу призвело до створення
неповних у науковому відношенні концепцій у галузі права, літератури,
історії, зумовило незбалансованість суспільствознавчих досліджень та
невиправданий зсув гуманітарної думки у бік універсалістської глобалістики
в розумінні особливостей розвитку, структури і функціонування суспільства
(27). За таких обставин і міжнародні наукові зв’язки набували складного і
суперечливого характеру. Догматизм, уніфіковане насадження “радянського
досвіду” в країнах “соц. співдружності” разом з чисельними помилками й
деформаціями, що мали місце в СРСР, без урахування ні національної
специфіки, ні історичних традицій, завдали великої шкоди стосункам між
народами, їх природному зближенню на основі досягнень науки, культури,
спільних інтересів і взаємовигоди.
В економічній сфері, через недосконалу структуру організації і
надмірну бюрократизацію, співробітництво в рамках РЕВ не призвело до нової
технологічної моделі міжнародних відносин. Украй неефективне функціонування
механізму взаємин на основі командно-адміністративних методів планового
господарювання і управління, автономний розвиток окремих сфер
співробітництва—зовнішньої торгівлі, виробничих і науково-технічних
зв’язків, міжгалузева схема поділу праці створити тривку інтеграційну базу
просто не могли.
Перейнявши сталінську модель жорстко централізованого
автарктичного розвитку, країни РЕВ створили малоефективну багатогалузеву і
ресурсомістку економічну структуру, непридатну до широкого внутрігалузевого
кооперування. Стержнем інтеграційного процесу у країнах РЕВ, якщо його
взагалі можна вважати таким, став міжгалузевий обмін по лінії СРСР—Східна
Європа, головним змістом якого, по суті, був бартерний обмін радянської
сировини й енергоносіїв на готову продукцію партнерів. Абсолютне панування
вертикальних структур і міждержавних угод, здавалося б, створювали
передумови для централізовано-розподільчої багатогалузевої координації
взаємного співробітництва, однак наявність у торгівлі між країнами РЕВ
“твердих” (переважно сировина і енергоносії) і “м’яких” (практично всі
решта) товарів, дефіцит перших і неконкурентноспроможність на світовому
ринку більшості останніх, фіктивність перевідного карбованця, як
інструмента взаєморозрахунків поза жорстким клирінгом, робили таку
координацію практично неможливою.
В той же час економічна система “державного соціалізму”,
нездатна до асиміляції науково-технічного прогресу, не лише законсервувала,
алей продовжувала кількісно нарощувати вже застарілий техніко-технологічний
базис. Природно, що це сприяло консервації решти соціальних структур з
одного боку, а з другого—стало на перешкоді розвмтку наукомістких
виробництв—основних каталізаторів сучасного прогресу й активних зовнішніх
стимуляторів наукової творчості. Адже продукція власне цих виробництв
складає необхідну техніко-технологічну базу для сучасної наукової
діяльності, без якої остання приречена на стагнацію. Як наслідок, у 1976-
1985 рр. частка наукомісткої продукції країн РЕВ у світовій торгівлі
становила лише 1,5 відсотка (34.-с.24), а таких низьких темпів розвитку, як
у ці роки, країни “соц.співдружності” ще не знали.
Помилковість політичних пріорітетів призводила ще й до
надмірної заідеологізованості і без того деформованих економічних зв’язків,
їх залежності від волі політиків, які поєднували в одній особі державне і
партійне керівництво.
Головною формою співробітництва східноєвропейських країн
залишалася торгівля, переповнена недоліками у структурі поставок,
розрахунків, механізмі здійснення, яка до того ж часто грунтувалася не на
науково виважених обсягах і величині кридитів, а на особистих контактах у
вищих ешелонах партійно-державної влади. В той же час інтенсифікація
взаємин вимагала переведення співпраці у переважаючу науково-технічну
площину, що без глибоких структурних перетворень політичного і економічного
характеру в країнах РЕВ було принципово неможливим.
Комплексна програма 1971 р. за таких обставин дуже швидко
перетворилася з програми дії скоріше на комплекс побажань, виникла потреба
у її конкретизації і корегуванні.
На кінець 1970-х рр. країнами РЕВ було затверджено 5
довгострокових цільових програм співробітництва ( ДЦПС ) на період до 1990
р., зокрема, у 1977 р. почалася реалізація довгострокової програми
співробітництва в галузі суспільних наук. ДЦПС знайшли своє відображення у
національних планах країн РЕВ, а також в узгодженому плані багатосторонніх
інтеграційних заходів на 1981-1985 рр. Однак, не підкріплені ні фінансово,
ні матеріально, ці кроки не дали бажаних результатів. У 1980-х рр.
східноєвропейські країни зіткнулися з наростаючими кризовими явищами в усіх
сферах суспільного життя, що набирали інтернаціонального масштабу.
12-14 червня 1984 р. відбулась економічна нарада країн РЕВ на
найвищому рівні, де розглядалися проблеми економічного розвитку й
перспективи подальшого співробітництва (розширення масштабів і підвищення
ефективності). Було підписано “Заяву про основні напрями подальшого
розвитку і поглиблення економічного і науково-технічного співробітництва
країн-членів РЕВ” та декларацію “Збереження миру і економічне міжнародне
співробітництво”. Однак до суттєвих зрушень у сфері взаємин ці документи не
призвели. Їх можна трактувати як ще одну спробу, не торкаючись внутрішніх
проблем, вивести взаємостосунки з кризи.
Друга половина 1980-х рр., що увійшла в історію під
перебудовчими гаслами, внесла деякі корективи у стратегію розвитку науки і
наукових зв’язків східноєвропейських країн. Голо вна роль у науковій
політиці відводиться боротьбі за технологічні пріорітети—за прискорене
оновлення технологічного апарату суспільства для гарантії незалежності у
світовому економічному й науково-технічному обміні. Відповідно, це призвело
до посилення технологічної орієнтації комплексу наукових робіт—від
цілеспрямованих фундаментальних досліджень до розробки засобів
технологічного переозброєння виробництва.
В основу подальшого співробітництва країн Східної Європи
закладалася Комплексна програма науково-технічного прогресу країн-членів
РЕВ (КП НТП РЕВ). Вона декларувала перехід до якісно нових змін в
економіці, вирибничих відносинах, удосконалення механізмів взаємин тощо.
Передбачалося зосередження зусиль на 5 основних напрямах: електронізації
господарства; комплексній автоматизації; атомній енергетиці; нових
матеріалах, технології їх виробництва й обробки; біотехнології (3).
З другої половини 80-х рр. реалізація проблематики КП НТП займає
центральне місце також у міжнародному співробітництві України. Наприклад,
на АН України покладалося наукове керівництво одним з 5 напрямів
програми—створення нових матеріалів, технологія їх виробництва і обробки.
Інститути електрозварювання, кібернетики, проблем матеріалознавства АН
України стали головними організаціями з п’яти проблем у галузі
електронізації народного господарства, комплексної автоматизації , розробки
нових матеріалів і технологій. Усього академічні наукові установи України
виконували 34 проблеми КП НТП з 95. Деталізовані програми робіт з цих
проблем містили 66 основних завдань і 119 тем. У 1988 р. до виконання робіт
комплексної програми було задіяно 40 установ АН України, які розробляли у
співробітництві з зарубіжними науковими центрами понад третину всіх
проблемних завдань. Як співвиконавці, у реалізації окремих завдань брало
участь 15 вищих навчальних закладів України (16).
В умовах перебудови значно зросли можливості республіканських
організацій щодо укладення прямих (безпосередніх) зв’язків із зарубіжними
партнерами. Так, у 1985 р. вперше у практиці АН України було підписано 5
угод про науково-технічне співробітництво з відповідними міністерствами і
відомствами Болгарії, Польщі, Чехословаччини, які знаменували перші кроки
до взаємин не на адміністративно-командних засадах, а на грунті пошуку
взаємовигідних шляхів співпраці (18.-с.193).
Робочий план Торгово-промислової палати УРСР, націлений на
виконання постанови ЦК КПРС і РМ СРСР від 24 грудня 1987 р. “Про перебудову
роботи Торгово-промислової палати СРСР і підвищення її ролі в системі
економічних, науково-технічних і торгівельних зв’язків СРСР з зарубіжними
країнами” передбачав здійснення заходів, необхідних для вирішення у союзних
інстанціях питань “про надання Торгово-промисловій палаті УРСР права
самостійного укладання зовнішньоторгівельних угод про послуги, що надаються
палатою, установлення нормативних відрахувань від валютних надходжень у
фонди республіканської палати”. Передбачалося також утворення у м. Київі
госпрозрахункового об’єднання Торгово-промислової палати УРСР з питань
реклами, перекладів і зовнішньоекономічних консультацій на базі відповідних
відділень, що функціонували на цей час у центральному апараті палати (14.-
оп.25.-спр.3374.-арк.23-26).
Спостерігаються якісні зрушення у галузі соціогуманітарного
пізнання. Для його розвитку неабияке значення мав уже сам факт визнання і
всестороннього відображення у науковій політиці тез, що головна роль у
науково-технічному процесі належить людині—творцю нововведень, про
необхідність надання можливостей для найповнішої реалізації
інтелектуального потенціалу суспільства, звернення погляду в бік демократії
і гласності, розвиток нових форм самодіяльної організації досліджень тощо.
У супільствознавстві відбувається соціальна переоцінка
приватної власності, її місця і ролі в загальноцивілізаційному процесі.
Наприклад, в “Основних напрямах розвитку природничих і суспільних наук на
1986-1990 рр. і на період до 2000 р.” значна увага зосереджується на
обгрунтуванні шляхів удосконалення продуктивних сил і виробничих відносин в
умовах прискорення НТР, дослідженні проблем реалізації КП НТП РЕВ, розробці
пропозицій щодо удосконалення діяльності РЕВ та поглиблення міжнародного
поділу праці на нових засадах (28.-с.377-408).
Важливе місце у перебудовчому процесі відводилося реформі
економічного управління. Для створення надійно діючої системи управління
планувався перехід від переважно адміністративних до економічних методів на
всіх рівнях. Вихідний пункт перебудови вбачався у переведенні на
самоокупність та самофінансування підприємств і об’єднань, а трудових
колективів—на самоуправління. Передбачалася також перебудова організаційних
структур і роботи управлінських органів. Так, у серпні 1987 р. з цією метою
було здійснено скорочення управлінського апарату на 78 тис. чол. лише в
Україні (14.-оп.25.-спр.3205.-арк.76). Однак уведення госпрозрахунку в
умовах нестабільності, дефіциту товарів і зростаючого падіння економічного
розвитку при збереженні монополій міністерств та відомств, не змогло
забезпечити якісних змін у системі взаємостосунків країн РЕВ, тобто перехід
до дійсно комплексного співробітництва у сфері науки, техніки, виробництва.
Заходи, проведені після 44-го засідання сесії РЕВ (липень, 1988 р.) по
оновленню багатосторонніх зв’язків і “звільненню” від бюрократизму, також
до суттєвих зрушень у діяльності цієї організації не призвели. Механізм
взаємин, що склався у період екстенсивного розвитку, відповідав
централізованій розподільчій системі управління і виключав можливість
формування ринкових відносин, підмінюючи їх прямим товарообміном, який
регулювався на урядовому рівні.
Рубіж 80-90-х рр. став по суті кульмінацією загострення
політичних, економічних, наукових, технічних, культурних проблем як у
національних, так і в міжнаціональних масштабах Східної Європи. Вже на 45-
му засіданні сесії РЕВ (січень, 1990 р.) зазнала справедливої критики сама
концепція економічного й науково-технічного співробітництва країн-членів
РЕВ. У 1991 р. “три кити”, на яких базувалися взаємостосунки
східноєвропейських країн, припинили своє існування: замість перевідного
карбованця, як засобу взаєморозрахунків у рамках РЕВ, уведено
вільноконвертовану валюту; торгівля переходить на світові ціни; країни РЕВ
повністю відмовляються від координації народногосподарських планів,
довгострокових торгівельних угод, двосторонніх річних протоколів про
товарообіг на рівні центральних зовнішньоекономічних відомств (61.-с.5).
Розглядаючи співробітництво східноєвропейських країн у цілому,
слід зазначити, що пріоритети у взаєминах тривалий час відводилися
переважно вирішенню економічних проблем, розширеному відтворенню
виробництва, засобів виробництва. При існуючій системі жорсткого
планування, що регламентувала взаємні поставки на п’ятиріччя, технічно
більш досконалим виробам важко було потрапити до товарних списків, коли їх
виготовлення припадало вже на час дії плану. Тому особливо відчутним
гальмовий ефект планування спостерігається у галузях, найбільш залежних від
динаміки обміну наукомісткою продукцією. Адміністративно-командна система
співробітництва виявилася неспроможною виробити механізм, здатний
зближувати науку і виробництво, втілюючи передові наукові ідеї.
У сфері планування співпраці вчених гуманітарного профілю поряд
з багатьма позитивними моментами (широкий спектр досліджень, приурочений
знаменним подіям в історії східноєвропейських народів, їх культурній
спадщині і як наслідок—розширення джерельної та документальної бази; пошук
ефективних шляхів співробітництва, зокрема налагодження прикордонних
зв’язків, тощо) на наукові розробки вже заздалегідь наклалося певне
ідеологічне кліше. Значне місце в узгодженій тематиці відводилося частково
необгрунтованій критиці так званих буржуазних фальсифікацій теорії і
практики “соц. будівництва”, боротьбі з “проявами буржуазного
націоналізму”. Наприклад, у науковій діяльності Інституту соціальних і
економічних проблем зарубіжних країн АН України, створеного на базі
структурних підрозділів Інституту історії й Інституту економіки 19 липня
1978 р., на період аж до 1991 р. одними з основних пріоритетних напрямів
роботи були: “критика буржуазної ідеології, закономірності, форми і методи
ідеологічної боротьби, аналіз форм і методів підривної діяльності
зарубіжних буржуазно-націоналістичних та сіоністських центрів” тощо (22.-
Предисловие).
Викривлена і однобока методологія досліджень, в основі якої
лежав не принцип історизму й критичний підхід до аналізу подій чи явищ, а
намагання обгрунтувати успіхи, досягнення і, надто, переваги соціалізму над
капіталізмом, звичайно, була приречена на невдачу. Суперечності між
країнами РЕВ, оголившись у результаті краху адміністративно-бюрократичної
системи соціалізму, із зникненням ідеологічного фактора, як, можливо,
єдиного на той час інтегруючого чинника у взаєминах, призвели до перегляду
зовнішньополітичних орієнтацій східноєвропейських країн—реального повороту
від протистояння до співробітництва з західним світомі пошуку конкретних
шляхів використання його здобутків.
12345
Для добавления страницы "Наукове співробітництво України з країнами східної Европи в соціально-гуманітарній сфері (1970-1980-і роки)"в избранное нажмите Ctrl+D
|
|
